Лікарі давали 20% на те, що я житиму" - розповідь про викладача танців Олександра Чайки, який втратив ногу на війні.
Історію про Олександра з міста Сквира на Київщині
опублікувало українське видання.
Олександр Чайка до початку великої війни навчав діточок танців та акробатики. Розклади занять, тренування, спортивний режим – саме цими справами жив чоловік, та навіть не думав, що життя його зміниться кардинально і в ньому з’явиться фронт, важкі бої за Донбас, поранення, що поставить його на межу між життям та смертю, та тривала реабілітація.
Про службу й поранення
Олександр зізнається, що напередодні повномасштабного вторгнення навіть не думав про війну.
"Я був занурений в роботу, на 24 лютого в мене було заплановане індивідуальне і групове заняття. І стосовного того, чи буде взагалі війна, навіть не чув, адже телебачення взагалі не дивлюся. Потім в цей день мені зателефонував брат дружини і спитав як у нас справи, адже Київ вже бомбили. Ми з дружиною спочатку не повірили, але близько п’ятої години ранку ми і самі вже почули звуки вибухів за вікном
, – згадує чоловік.
Олександр вивіз сестру з дружиною до більш безпечного Львову, а сам пішов у військкомат, звідки одразу ж чоловіка мобілізували в ЗСУ в 24-ту окрему механізовану бригаду.
Ні армії, ні навіть військової кафедри в моєму житті не було. В мене дві вищі освіти: одна економічна, а друга сучасна хореографія, і виходить так, що армія пройшла повз мене. 2 березня я пішов стати на облік, і з військкомату мене в той же день відвезли у військову частину. Я думав, що піду у військкомат і хоч чимось знадоблюсь, адже я гарно володію комп’ютером, швидким набором, професія – документознавець, тому гадав, що стану в нагоді. У підсумку, став в нагоді – пішов на фронт
, – каже Чайка.
Військовий зізнається, що курс молодого бійця в хаосі перших днів великої війни був дуже нетривалим.
"Але я розумію, що час такий був. Та моя мотивація піти на фронт була одна – мої рідні, моя дружина, діти, яким я викладаю", – пояснює чоловік.
Разом з побратимами Олександр Чайка був відправлений на Луганщину, де було надзвичайно гаряче.
Доводилось бути під шквалом вогню з такою зброєю, що й згадувати страшно, а артилерійський вогонь не вщухав. Бувало і так, що з п’ятої години ранку починався обстріл і не згасав цілу добу
, – пояснює чоловік.
Там, на Луганщині, Чайка і отримав поранення. Олександр, розповідає як снаряд танку прилетів в його окоп.
"Це було на "нулі" в Попасній. Ми виходили по 2-3 години на чергування, і це було одне із них. Я заступив на чергування о 9-й годині ранку, буквально пройшло 15 хвилин і по нам почався артилерійський обстріл. Ми присіли в окопі і одразу щось прилетіло. Це був танк. Снаряд прилетів прямо в окоп. Мене відкинуло в іншу сторону, повністю засипало землею, балками, тільки голова стирчала. Зі мною був товариш. Він також був дуже сильно поранений: осколок пробив коліно і була сильна контузія. Він казав мені, що не покине, але ж рація була засипана, ніякого зв’язку не було, і я вмовив його побігти покликати наших на допомогу. Хлопці з’явилися швидко, і хвилин 50 мене тільки викапували. Так і врятували", – згадує військовий.
Олександра евакуювали в Попасну, звідти до госпіталя в Лисичанськ, а потім в Дніпро в лікарню Мечникова. Там рідні воїна отримали від лікарів жахаючі прогнози.
"В лікарні Мечникова батькам сказали, що вірогідність того, що я буду жити 20%, адже пішла газова гангрена і деякі органи почали відмовляти. Тому навіть ні у кого не запитуючи, мені ампутували ногу. Сказали, що якщо серце сильне, то я буду жити. Серце витримало, бо все ж таки я все життя займався спортом, і не мав шкідливих звичок, тому "моторчик" не підвів", – пояснює чоловік.
За словами Олександра, зустріч з новою реальністю після ампутації виявилася важким психологічним випробуванням. Тим паче, що життєва пристрасть, професія і заробіток військового у мирному житті танці та викладання. Та чи можливо це все після такої травми.
"Коли лежиш в реанімації, а до тебе підвели шість крапельниць одразу, та ще й мучать сильні болі… Не скажу, що занепадаєш духом, але біль переживається важко, тому були моменти, що я навіть на рідних зривався", – розповідає Чайка.
Та на цьому випробування, що випали на долю чоловіка не завершилися. Після місяця в реанімації, лікарі приймають рішення відправити Олександра до Львову для подальшого лікування та реабілітації. Однак до західної столиці України чоловік не доїхав: у поїзді відкрилася артеріальна кровотеча і військового знімають з поїзда в Вінниці і везуть у місцеву лікарню, де медики екстрено оперують Олександра… по ролікам з YouTube.
"Мій лікар-хірург пересадив мені шкіру на рани, хоча раніше ніколи цього не робив. Він сказав, що подивився в YouTube як це робити, подзвонив до опікового центру щоб проконсультуватись, і зробив операцію. Я думав спочатку, що він жартує, адже він завжди такий був на позитиві, але потім таки виявилося, що то правда", – пояснює Чайка.
Про протезування в США та те, що допомагає вірити в краще
А далі були довгі тижні пошуків варіантів реабілітації. Допомогли волонтери, які відправили чоловіка в Вашингтон на складне протезування.
"В мене повна ампутація: вирізали повністю ногу з тазу. Немає ні кукси, нічого. Тому протез, який мені встановили це поясний протез. Він найкращий з усіх можливих. Виходить, що я ходжу за рахунок тазу. Була б кукса, було б набагато простіше, міг би і бігати. В протезі стоїть комп’ютер в колінному шарнірі, і він автоматично підбирає режими, повторює рухи відштовхуючись від рухів здорової ноги", – розповідає Чайка.
Українець зізнається, що ставлення до ветеранів в США його вразило.
"Я був дуже здивований наскільки люди в США привітні, навіть до таких як я ампутантів. Не дивлячись на те, що я не завжди був у військовій формі, вони розуміли, що в мене не просто так немає ноги, а це трапилося через війну, і люди могли просто зупинитися посеред вулиці на автомобілі і подякувати мені за мою роботу. Підходили і навіть просили дозволу обійняти. Там надзвичайно, поважають ветеранів, військових. В Україні, нажаль, такого ще немає, а там я відчував себе повноцінним. Крім того, в Україні, нажаль, майже нічого не пристосовано для інклюзивних людей, а в США буквально біля кожного магазину є кнопки за допомогою яких можна відкрити двері, спеціальні ліфти, електричні візки в супермаркетах, та ще й багато чого. Тому в Україні такі люди і у більшості своїй сидять по домівках, адже куди ж їм поїхати чи піти, як для них нічого не пристосовано", – розповідає чоловік.
Про майбутнє
Та все ж, незважаючи на своє поранення та нову реальність життя, Олександр мріє повернутися до спорту, танців, та своїх вихованців.
"Повноцінного спорту, такого, який був раніше, для мене звичайно вже не буде, але я спокійно можу займатися в тренажерному залі. Трохи ще підлікуюсь і хочу повернутися до викладання. Багато батьків та дітей чекають саме мене. Крім того, в планах відкрити групу для діток з інклюзією подібною до моєї, адже сам пройшов велику школу реабілітації", – підсумував військовий.
