Коли мова заходить про видатних науковців, у першу чергу, традиційно, згадують наукові звання та ступені, праці та нагороди, роки у професії. Та не менш цікаво, що передувало цьому становленню особистості, який шлях пройшла людина для того, щоб стати тим, ким всі її знають.
Володимир Ілліч Волович – один із творців української соціології, здобув вищу освіту у часи, коли вона була привілеєм і зумів зробити величезний внесок у науку, яка була під суворою забороною. По його біографії чудово відслідковується історичний контекст, в якому існувала та розвивалася наша країна.
Володимир Волович народився у селі Мирча, Бородянського району, Київської області 15 березня 1939 року у родині колгоспників.
Мати, Катерина Степанівна (1908 р.н.), вже життя працювала на землі.
Батько, Ілля Леонтієвич (1902 р.н.), був призваний на фронт у добу Другої Світової війни, отримав кілька тяжких поранень і незабаром після повернення додому помер. Медаль «За відвагу» єдине, що лишилося про нього на згадку.
Дитинство Володимира Воловича припало на добу жахливого утиску сільського населення. Колективізація у селах проводилася насильно з використанням каральних репресивних заходів.
Своє дитинство Володимир Ілліч згадує з неохотою:
«Батько рано помер. Мене, брата і двох сестер виховувала мати. Всі діти були голодні, роздягнені. Мої однокласники ходили по селах та просили милостиню. У селян не було паспортів, нікого не випускали з села. Це було гірше кріпосного права».
Оскільки колгоспи створювалися силоміць, вони часто ставали оплотом антирадянських поглядів.
Володимир Ілліч розповідає, що його мати неприхильно ставилася до радянської влади, а батько був вірним радянським ідеалам до самої смерті.
Він пам’ятає день, коли помер Сталін. На суспільний загал треба було показувати тугу, а йому, підлітку 14 років, чомусь хотілося посміхатися, нарешті з’явилася надія:
«Я саме був у сьомому класі. Все село зібрали біля єдиного радіо, яким передавали про хворобу Сталіна. Грала траурна музика. Наші вчителі стояли із сумними обличчями, хтось пускав сльозу (думаю, ці сльози були нещирі). А, ми, сільські діти, - всі задоволені, стоїмо і потихеньку аплодуємо. А чому – бо все життя голодні. Радянську владу ніхто не любив. Вона була ворожа людині. Це була влада нищення народу».
Дитинство запам’яталося майбутньому науковцю жахливим усвідомленням: «Коли ти народився у селі, ти знав, що ти там і помреш». І єдиною дитячою мрією стало вирватися:
«Я знав одне в дитинстві. Що з села треба тікати» - ділиться із нами Володимир Волович.
На той час із села вело лише два шляхи – військова служба та освіта. Згодом відкрився третій шлях – цілина, Сибір.
Жоден із цих шляхів не був простим. Для отримання вищої освіти треба було відслужити 3 роки у радянській армії. А для цього – мати 2 роки трудового стажу.
Саме бажанням покинути рідне село Володимир Волович пояснює своє прагнення до знать, яке сформувалося ще зі шкільних років.
До школи він пішов після закінчення війни, у 1946 році.
«У нашому селі не було 10 річної школи. Вона була лише у Бородянці. І я кожного дня, велосипедом, їздив за 15 кілометрів в школу. А взимку, коли дорогу заносило снігом, ми залишалися у школі, там був інтернат, де такі самі сільські діти, як я, могли заночувати» - згадує Володимир Ілліч.
За жагу до знань, серед однолітків отримав прізвисько «професор», яке стало пророчім.
У 1958 він вступив на службу до армії яка тривала замість трьох цілих чотири роки через загострення Карибської кризи між СРСР та США.
Згадує, що всю службу у армії готувався до вступних іспитів:
«Все моє життя я мав намір вступити до університету. Армія мене не цікавила. Я всі чотири роки служби тягав на спині рюкзак повний книжок. Готувався до вступу до університету, бо конкурс тоді був 20-25 людей на місце. І треба було дійсно знати, щоб вступити на навчання» - розказує Володимир Ілліч.
Коли врешті демобілізувався та отримав шанс на вищу освіту, ледь його не втратив:
«Коли вступав, прямо на іспиті почав сперечатися з істориком. А він доцент, викладач. Він образився. Але було ще 2 жінки, які також це все слухали, одна з них пішла до декана і сказала, що правий я. І завдяки цьому я вступив» - згадує Володимир Волович.
У власному становленні себе, як соціолога, виділяє визначальну роль Вілена Пилиповича Чорноволенко, батька української соціології.
Саме Чорноволенко помітив талановитого студента за темою дипломної роботи: «Проблема класифікації наук про суспільство» і запропонував йому вступити у аспірантуру Інституту філософії.
Після закінчення аспірантури, вже спільно з Чорноволенко, Володимир Ілліч створив в Інституті філософії «Відділ конкретних соціальних досліджень», який не можна було називати соціологічним, але який займався розробкою методології соціології.
«На той час соціологія вважалася буржуазною лженаукою і була заборонена. Ми назвали відділ хитро, щоб партійні не зрозуміли. Тільки такі ентузіасти та сміливці, як Чорноволенко, могли взяти на себе відповідальність займатися подібними дослідженнями і не боятися звинувачень у буржуазній пропаганді» - згадує Володимир Волович.
Саме 70-ті роки Володимир Ілліч називає початком становлення соціології в Україні, бо нарешті почали досліджуватися суспільство, соціальні тенденції, закономірності. У Київі, а також Одессі та Харкові з’явилися соціологічні школи. Тоді близько 10 людей на всю країну бралися за справжні соціологічні дослідження.
Далі була Вища партійна школа, згодом, Київський національний університет.
У 1991 році Володимир Волович став деканом факультету соціології та психології. З 1990 по 1998 головував соціологічною асоціацією України. На межі незалежності України, у перехідний для держави час, був радним голови Верховної ради – особисто Леоніда Кравчука, який згодом став першим президентом України. За свою 61 кар’єру Володимир Ілліч Волович отримав ряд державних нагород – За внесок у розвиток прикладних досліджень в Україні (1989), Заслужений діяч науки і техніки (1999).
На питання, яке своє досягнення в житті вважаєте найбільш визначним, скромно зауважує: «А які в мене досягнення, я звичайний пенсіонер».
Читайте також: Театр ім. Саксаганського представив у Білій Церкві прем'єру нової комедії "Пастка".
