В Білій Церкві відбулася вистава «Ти[Романтика]». «Важливо знати та памʼятати тих, чиєю зброєю були слова» – Олександра Романенко про особисті враження та Овчарова Маргарита про те, яким має бути сучасний театр.
Матеріал підготувала: Лук’янець Катерина
Коли щось робиться професійно та з любов’ю – це мистецтво. Це точно про «Ти[Романтика]». 29 червня в Білу Церкву завітав «МУР» з виставою про Розстріляне Відродження. На сцені ожили українські герої 20 століття: Микола Хвильовий, Павло Тичина, Лесь Курбас, Михайль Семенко та ще багато інших.
Команда проєкту «МУР» виконала фантастичну роботу, аби жителі багатьох міст, в тому числі Білої Церкви, змогли більше дізнатись про генерацію митців 1920-1930-х.
Мені вдалось побувати на виставі аж два рази, щоб більше звернути увагу на деталі та скласти остаточну думку. Та сьогодні я хочу запитати враження від мюзиклу «Ти[Романтика]» в Олександри Романенко. Вона творить фото та відео контент для брендів, була чи не на всіх виставах, які найбільше обговорюються в соціальних мережах, та веде затишний блог про життя в столиці, де й ділиться атмосферними відео з театрів.
Що ж, Олександро, які ваші враження від вистави «Ти[Романтика]»? Чи збіглися ваші очікування з тим, що ви побачили на сцені?Я вважаю, що це вистава, яку повинен побачити кожний українець та українка. Я спеціально не передивлювалась фрагменти в соціальних мережах, аби насолодитись максимально офлайн.
Це вистава, яка змушує замислитись, відчути та перенестись у часі. А також після перегляду виникає бажання дізнатись ще більше про письменників Розстріляного Відродження.
Який момент вам запамʼятався найбільше?
Не можу виділити один момент, проте остання пісня (останній куплет) щоразу пробирає до мурах
Що не сподобалось?
Сподобалось все. Пройшло багато часу, але я й досі відходжу від вистави.
Чому ця вистава може бути корисною для українців?
Важливо знати та памʼятати тих, чиєю зброєю були слова. Це наша історія, яка розбиває серце, бо ми розуміємо, що все повторюється!
Зараз український театр як ніколи стрімко розвивається й у вашому блозі можна побачити, що ви були на найпопулярніших виставах.
Які вам найбільше сподобались і які ви рекомендуєте відвідати?
За останні пів року я переглянула майже всі популярні вистави й не тільки та вважаю: треба відвідати кожну, адже всі максимально різні.
Дуже раджу: «Марія Стюарт», «Конотопська відьма», «Безталанна», «Кабаре».
Але загалом раджу ходити саме на вистави, які розкривають нашу українську культуру. Якщо в школі мені не цікаво було читати твори, то зараз є бажання перечитати всі та відкрити для себе ще більше.
Чи погоджуєтесь ви з думкою «Театр має бути таким, яким суспільство має бути завтра» (цитата з вистави)? Як ви вважаєте, яку роль відіграє театр в часи війни?
Театр під час війни особисто для мене надав друге дихання та натхнення. Щоразу, виходячи з вистави, неймовірно тішусь, що все більше людей починають ходити на вистави та підтримувати українське.
«Ти[Романтика]» – справжній феномен, який показує діячів культури з незвичної для нас сторони, так про них точно не розповідають в школі. В центрі – Павло Тичина, глядач неначе дивиться на світ його очима і розуміє, що не все так однозначно, як здається на перший погляд. Однак, команда «МУР» розповідає не лише про Розстріляне Відродження, а ще про багато важливих тем, одна з яких – театр в умовах війни.
На цю тему цікаво поспілкуватись з професіоналом. Тому я запитала Овчарову Маргариту, артистку драми в Київському академічному обласному музично-драматичному театрі імені П.К. Саксаганського, про її думку стосовно мистецтва в тяжкі часи.
Як ви ставитесь до того, що все більше з’являється молодих сучасних людей, які придумують щось нове та допомагають розвивати український театр?
Це дуже крута тенденція. На мою думку, чим більше нового та цікавого створюють (вистави, перформанси) тим більше людей ми можемо залучити до театру. Кожен глядач може обирати те, що імпонує саме йому. Хтось любить і ходить тільки на комедії, бо шукає від театру розваг, хтось обирає більш серйозний матеріал, є люди які ходять тільки на музичні вистави і т. д. Це все справа смаку кожної людини. Створюючи щось нове, ми даємо більший вибір глядачам, даємо їм можливість обрати виставу, яка буде до вподоби саме їм.
Чи погоджуєтесь ви з думкою «Театр має бути таким, яким суспільство має бути завтра»?
Головне, що «театр має БУТИ». Дуже сумно, коли читаєш новини, де закривають черговий. На мою думку, театр має ставити питання, на які глядач САМ знаходить відповідь. Наприклад, премʼєрна вистава у театрі ім. П. К. Саксаганського «Народний Малахій», де суспільство далеко не ідеальне. Споглядаючи за складним, тернистим шляхом головного героя, який йде проти системи, хтось з глядачів підтримує його прагнення, а хтось, навпаки, може назвати його дурним.
Таким чином, кожен сам вирішує у якому суспільстві він хоче жити завтра. Ми тільки допомагаємо знайти відповідь на це питання.
Як ви вважаєте, яку роль відіграє театр для людей в часи війни?
Театр повинен дарувати відчуття катарсису. З жахливими подіями, які відбуваються щодня, у кожної людини накопичуються емоції. Театр допомагає вивільнити їх. Для когось через сльози, а для когось через сміх. Часто роздаємо запрошення військовим. Дуже приємно бачити їх у залі та розуміти, що даруємо їм спокій та посмішки.
Багато глядачів з початку повномасштабного вторгнення, принципово відмовляються ходити на драми, аргументуючи це тим, що сліз їм вистачає і у повсякденному житті. Через це драматичні вистави йдуть дуже рідко. (Або взагалі знімаються з репертуару). Як результат, у репертуарі одні комедії. Це дуже сумно, бо театр має привчати до якісних, хороших вистав, виховувати смак, замість того щоб йти у глядача на поводу.
Чи вважаєте ви корисним висвітлювати на сцені події українського минулого?
Звичайно, міняється контекст, а проблеми ті самі, що були і сто, і двісті років тому. Починаючи від любовних трикутників і відносин з батьками, закінчуючи постійним пригніченням нас як нації. Ці теми були і будуть актуальні завжди.
На вашу думку, як далі буде розвиватися український театр?
Сподіваюся, що стрімко і якісно. Вірю, що попит на українське мистецтво не закінчиться, а буде тільки примножуватись. Не тільки у Києві, але й в інших містах (особливо в Білій Церкві). Театром починає цікавитись молодь і це дуже круто. Коли я навчалась у Дніпрі та ходила на вистави, серед молоді у залі були такі ж як і я студенти театрального коледжу і все. Зараз ситуація кардинально інша. До театру почала ходити молодь. Театр змінюється як і всі ми…
Жителі міста Біла Церква можуть пишатися тим, що в наше місто приїжджають нові, молоді, сучасні формування та підіймають такі важливі теми як Розстріляне Відродження. Вони можуть пишатися тим, що майже тисяча людей в Палаці культури «Росава» спочатку сміється, бо Сосюра шукає в кого позичити грошей, а Семенко – дівчину для поцілунку, підспівує разом з акторами, а потім тихенько схлипує, бо «Всі розуміють, що «Розстріляним» Відродження стає не від хорошого життя». Білоцерківці можуть пишатися тим, що в театрі імені П.К. Саксаганського відбуваються прем’єри, на які часто важко дістати квитки. Ми маємо пишатися й ходити в театр, бо він живе, допоки в ньому є глядачі!
Що ж, Олександро, які ваші враження від вистави «Ти[Романтика]»? Чи збіглися ваші очікування з тим, що ви побачили на сцені?
«Ти[Романтика]» – справжній феномен, який показує діячів культури з незвичної для нас сторони, так про них точно не розповідають в школі. В центрі – Павло Тичина, глядач неначе дивиться на світ його очима і розуміє, що не все так однозначно, як здається на перший погляд. Однак, команда «МУР» розповідає не лише про Розстріляне Відродження, а ще про багато важливих тем, одна з яких – театр в умовах війни.
Жителі міста Біла Церква можуть пишатися тим, що в наше місто приїжджають нові, молоді, сучасні формування та підіймають такі важливі теми як Розстріляне Відродження. Вони можуть пишатися тим, що майже тисяча людей в Палаці культури «Росава» спочатку сміється, бо Сосюра шукає в кого позичити грошей, а Семенко – дівчину для поцілунку, підспівує разом з акторами, а потім тихенько схлипує, бо «Всі розуміють, що «Розстріляним» Відродження стає не від хорошого життя». Білоцерківці можуть пишатися тим, що в театрі імені П.К. Саксаганського відбуваються прем’єри, на які часто важко дістати квитки. Ми маємо пишатися й ходити в театр, бо він живе, допоки в ньому є глядачі!
