Уже майже десять років триває російська агресія проти України. За цей час змінилася структура ЗСУ, виникли нові волонтерські ініціативи та фонди, зрештою, змінилися та зміцніли й самі українці. У кожному процесі активну участь беруть українки: організовують роботу волонтерських хабів, виховують, навчають, рятують, протидіють російській пропаганді й долучаються до лав військових, щоб захищати країну зі зброєю в руках.
Проєкт
Ukrainer розповів про п’ятьох українок, що впливають на хід історії незалежної України: серед них снайперка 72-ї ОМБр Ірина, яка попросила депортувати її з Балі, щоб воювати за Україну.
Ірина «Параграф». Снайперська справа 72-ї ОМБр
Позивний військовослужбовиці. Її прізвища не вказується з міркувань безпеки.
Снайперка 72-ї окремої механізованої бригади ім. Чорних запорожців із позивним «Параграф», як і багато інших, починала свій бойовий шлях ще з часів. Тоді, під час втечі президента Януковича, Ірина доєдналася до лав самооборонівців і патрулювала вулиці Києва. Уже у травні 2014 року, під час окупації міста Слов’янська на Донеччині, майбутня снайперка разом з іншими волонтерами привозила спорядження для військових на схід.
Поступово познайомилася з бійцями різних служб, вирішила пройти навчання й стала другим номером стрілецько-снайперської пари (Снайперів у складі пари позначають номерами. Перший номер — стрілець із гвинтівкою, другий номер озброєний зброєю підтримки.) на виїздах. Проте вже за деякий час вирішила покинути цю справу і 2016 року виїхала за кордон.
Усе змінило повномасштабне російське вторгнення в лютому 2022. Тоді, як каже Ірина, прийшло розуміння, що вона не може стояти осторонь:
— Я жила на Балі, і в мене там були проєкти. А до цього я жила майже півтора року в Сполучених Штатах, займалась автомобілями. Коли почалася вже війна велика, я навіть не питала себе, чи поїду, чи ні. Я просто якнайшвидше намагалася купити квиток додому. Бо розуміла свій фах, розуміла свій досвід, і це навіть не було питанням.
Хоч як швидко Ірина хотіла потрапити в Україну, це виявилося не так легко. У період пандемії COVID-19 літати без свіжих ПЛР-тестів було неможливо. Тоді ж виникли проблеми з паспортом: посольство Балі забрало документи на переоформлення візи, проте Ірина не могла дочекатися:
— Я казала: «Віддайте мені назад паспорт, у мене війна в країні, мені треба їхати». Вони мені відповіли, що не можуть нічого продовжити, можуть тільки мене депортувати. Я кажу: «Добре, депортуйте мене, я маю вилетіти». І тільки так мені віддали паспорт. Пʼять пересадок, потяг, автобус і попутки — десь так. Через три доби [після початку повномасштабного вторгнення] я була в Київській області.
Ірина планувала піти у військкомат і почати службу там, куди розподілять. Проте сталося інакше: вона відвозила людей до 72-ї ОМБр, і там упізнала знайомих із 2014 року. Не вагаючись, вирішила долучитися до цієї бригади. Так вона потрапила в стрілецький підрозділ і за добу опинилася в Ірпені. Умови були важкі, до того ж, як згадує Ірина, вона почувалася розгублено й не розуміла, що відбувається на окупованих територіях Київського Полісся:
— Були шалені морози, мінус одинадцять-дванадцять [градусів Цельсія] без одежі нормальної. Це був повний хаос. Ми тоді не знали, що сталося в Бучі і в Ірпені, тому що тільки-тільки стояли на кордоні з окупованими територіями, тільки щоб заходити й зачищати ці міста. Але так, розуміння було, що нічого нормального бути не може.
Додає, що спершу в неї виникло бажання розповісти абсолютно всім про те, що сталося в Ірпені. Проте згодом відчула, що краще цивільним цих жахіть не бачити:
— Елементарна ситуація: виводили людей з підвалу, і дівчинка, якій, мабуть, років сім або вісім, коли бачила [наших] людей у військовій формі, просто впадала в істерику, хотіла бігти. Ти просто нічо не робиш, просто стоїш або дивишся. Ця дитина вже мертва психологічно.
Станом на початок вересня 2023 року, Ірина понад рік разом із бригадою перебувала на Мар’їнському напрямку. За цей час вона чітко зрозуміла: на російсько-українській війні немає такого, як буває в американських військових кампаніях, коли їхні солдати повертаються додому за два-три місяці. Снайперка каже, що українським бійцям треба перелаштовувати своє життя в ритм війни. І коли вдається потрапити додому, то це найчастіше стає не радістю, а викликом:
— Коли йду по вулиці у формі, я бачу цю повагу людей, вони вдячні, і це дуже нам підкріпляє емоційний стан. Але коли просто дивишся на людей, іноді не розумієш: а як вони тут так живуть? Тут шість годин їзди [звідси] — і така строга війна, а ви тут просто пʼєте латешечку і нормально все.
Робота Ірини — керувати групою прикриття. Каже, хоча це психологічно складно, вона рада розуміти, що таких жінок, як вона, стає більше, що тепер у ЗСУ легше отримати будь-яке інше звання, окрім як бойової медикині чи санітарки, хоча вони, звісно, теж непрості й вимагають різнорівневої підготовки:
— Мені завжди дуже приємно бачити якусь іншу посаду, аніж санітар або [бойовий] медик. Я думаю: «Боже, молодці». Коли бачу артилеристок — ну це взагалі. Для мене це фонтан емоцій, [бо] там голову треба мати, щоб усе це розрахувати. Або ППО. Там роками люди вчаться. Якщо це жінка, до того ж у чоловічому колективі, — це круто. Мені хочеться, щоб цього було більше.
Хоча Ірина має відповідні знання, постійно працює над своїми навичками й уже стала професійною снайперкою, після перемоги не бачить свого майбутнього в Україні, крім як за умов оновлення системи в армії:
— З великою імовірністю, якщо війна закінчиться, я не житиму в Україні, я повернуся за кордон. Не тому, що я не люблю Україну, своїх людей, свою землю, а тому, що перший час мені дуже багато буде нагадувати про війну, а я намагатимусь абстрагуватися. Я б хотіла бути частиною нової армії, яку ми вже маємо, і тільки розвивати її в цьому плані. Хочеться бути частиною чогось нового, технологічного, і українська армія — уже одна з найсильніших у Європі. Бо такий досвід, який ми тут отримуємо, жодна армія світу не може отримати.
Серед мрій Ірини — щоб повномасштабна війна з Росією закінчилася якомога швидше. Щоб не треба було прокидатися від повідомлень про повітряну тривогу або «Кинджали», які летять на Київ чи інші населені пункти в різних регіонах країни. А ще мріє, щоб похресник, якому зараз один рік, не знався з будь-чим російським:
— Дуже хочу, щоб він ніколи не розумів російської мови, щоб ніколи не слухав російської музики. Щоб ця країна (Росія. — ред.), яка навіть не країна — болота, була болотом для нього і він нічого не знав про цих людей — тільки те, що вони вбивали українців, його друзів. Дуже хочу, щоб наступне покоління не ставилося до всього російськомовного і російського [так, що] «ну так ми же всє вираслі на етом, і как би нічєво нє сдєлаєш».
Читайте також: «Грабарський ставок» у Білій Церкві може отримати статус гідрологічного заказника місцевого значення.
